Нажмите "Enter", чтобы перейти к контенту

Політичний «Процес 59-ти». Що сталося 80 років тому

Більше цікавих новин читайте на сайті - ОGLAVNOM.COM.UA

Львів – 80 років тому, 15 січня 1941 року, у Львові розпочався політичний «Процес 59-ти». Власне, стільки молодих людей, переважно гімназисти, студенти, серед яких члени юнацтва і симпатики Організації українських націоналістів (ОУН), потрапили на лаву підсудних. Суд тривав до 18 січня. 19 осіб були розстріляні, решту ув’язнили.

«Процес 59-ти» – цинічний і жорстокий судовий процес сталінської репресивної машини, наголошують історики.

Уже у вересні 1940 року, рівно рік Галичина була окупована радянською владою, у Львові почались масові арешти молодих людей, причетних до ОУН. Їх радянські органи звинувачували у терористичній діяльності, участі в «антирадянській націоналістичній організації», зберіганні документів, літератури, шпигунстві на користь Німеччини.

Постанова про арешт

 

Постанова про арешт

Досудове слідство тривало майже чотири місяці. Наймолодшому учасникові політичного процесу було 15 років. Студенти львівських університетів під час слідства перебували у в’язниці №2 на вулиці Замарстинівській. Умови перебування були жахливі, арештованих катували, не давали спати, тобто НКВС чинив фізичний і психологічний тиск. Допити тривали по 5-6 годин. Молоді люди, кажуть історики, вперше у своєму житті стикалися віч-на-віч із каральним репресивним радянським органом.

Фігуранти не обіймали високих посад

«За внутрішнім наповненням це не був типовий щодо організації політичний процес. Це пов’язано з тим, що його фігуранти не обіймали якихось високих посад, не були учасниками чи представниками якихось легальних організацій, не всі були членами ОУН. Це були люди, причетні до ОУН, юнаки ОУН. Тільки 4 з них були в керівництві Крайового проводу, але не на значних посадах.

Якщо говорити про передісторію процесу, то слід розуміти, коли у 1939 році на ці терени прийшла радянська влада, їй треба було якимось чином довести свою легітимність перед Києвом, Москвою і показати, як ефективно і швидко тут придушується опір. Тому потрібно було організувати процес, і його провели над молодими людьми – школярами і студентами. Для радянської пропаганди це не мало жодного значення. Треба було показати, арештували тих, кого могли у цей період дістати, хто підходив оперативній фабулі», – говорить директор музею «Тюрма на Лонцького», історик Руслан Забілий.

37 юнаків і 22 дівчини

Справи щодо 59 осіб слідчі НКВС передали у суд. На лаві підсудних були 37 юнаків і 22 дівчат, ті, які фігурують у кримінально-архівній справі. Серед заарештованих був провідник львівської міської організації ОУН, майбутній командувач УПА-Північ Дмитро Клячківський (псевдо Клим Савур), 18-річна Наталія – сестра майбутнього головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Тоді провід ОУН перебував у німецькій зоні окупації – у Кракові.

15 січня на вулиці Пелчинській, 55 (нині Вітовського), у будинку регіонального управління НКВС, в актовій залі на другому поверсі розпочався суд над 59 українцями. Судовий процес очолив голова обласного суду Юрко. Суд був закритий і показовий водночас, продовжує Руслан Забілий:

Виводили по одному

«Коли відбувався судовий процес, заарештованих возили у будівлю на Вітовського. Вони там сиділи у підвалах, які НКВС обладнав під тимчасову тюрму. Виводили на засідання по одному. Після завершення першого дня судового засідання арештованих повертали у в’язницю на Лонцького».

Львівський окружний суд за головування судді Юрка виніс рішення розстріляти 42 осіб, із яких 11 дівчат. «Розстріл, розстріл, розстріл» – лунало у залі і у кров у жилах застигала від цих слів. Після вироку всі заспівали «Ще не вмерла Україна», – розповідала учасниця процесу, львів’янка Ольга Попадин Радіо Свобода у 2011 році.

«На запитання, як ми ставимось до радянської влади, кожен говорив негативно. А це означало розстріл. Старші просили нас, молодших, відповідати позитивно, щоб ми залишились живими. Моє прізвище було у кінці, і мене вже не запитували нічого», – пригадувала Ольга Попадин 10 років тому в інтерв’ю Радіо Свобода.

Ольга Попадин, учасниця «Процесу 59-ти»

 

Ольга Попадин, учасниця «Процесу 59-ти»

Тоді, 18 січня 1941 року, у залі суду адвокат Роман Криштальский, який захищав молодих людей, крикнув: «Це ж цвіт української молоді!». Згодом інша учасниця «Процесу 59-ти» Любов Комар у своїх спогадах написала, що ці слова закарбувались у її пам’яті: «Це були мужні і зворушливі слова. Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця».

17 осіб були позбавлені волі на 10 років у виправно-трудових таборах СРСР.

Вирок суду

 

Вирок суду

18 лютого 1941 року Верховний суд УРСР залишив вирок без змін, окрім неповнолітньої Ірини Зубач, якій розстріл замінили на 10 років неволі.

15 березня 1941 року Верховний Суд СРСР пом’якшив вирок 19 засудженим до розстрілу на 10 років перебування у таборах, 5 років заслання, також кільком учасникам зменшили термін ув’язнення з 10 до 4–8. Ірину Пик вислали за межі СРСР. За неї як громадянку США боролись американські дипломати. Її обміняли на двох радянських шпигунів.

14 квітня 1941 року 18 студентів розстріляли у Львові у районі Левандівки, але досі місце братської могили так і невідоме. Ще одного засудженого розстріляли у червні 1941 року. Загалом вирок суду «розстріл» виконали щодо 19 осіб. Ольга Попадин говорила про те, що останки, можливо, спочивають на Цитаделі. Бо тоді у місті люди перемовлялись, що студентів розстріляли саме там. Науковці вказують на район Левандівки. Однак це питання досі не досліджене.

Серед розстріляних у квітні 1941 року був референт Крайового проводу ОУН Іван Максимів. Попри те, що він пішов на агентурну співпрацю з НКВС, зауважує Руслан Забілий.

Максиміва «зламали» у тюрмі на Лонцького

«Максимів перед арештом їздив на Станіславівщину (Івано- Франківщину), Тернопільщину, але він недооцінював можливості НКВС, не поводив себе часто конспіративно. Приїхав у Станіславів до обласного провідника ОУН і вимагав подати списки зв’язкових, членів підпілля. Хотів для себе, не думаючи про наслідки. Десь хтось і давав йому цю інформацію, хтось категорично відмовлявся – і виникав конфлікт між вищим і нижчим провідником. Прикро, що ці списки як речові докази фігурують у справі «Процесу 59-ти». На підставі цих списків відбувались арешти членів ОУН на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Більше того, Івана Максиміва «зламали» у тюрмі на Лонцького, він пішов на агентурну співпрацю. У справі процесу збереглись понад 30 аркушів, покази Максиміва, де він розкриває, як діяла організація, особливості роботи на території Західної України. Максиміва розстріляли, хоча він пішов на співпрацю. Не зовсім зрозуміло, як НКВС відбирав людей на розстріл», – розповідає Руслан Забілий.

«Процес 59-ти» допоміг ОУН стати масовою організацією, водночас це було і потрясінням для ОУН. Довелось перебудовувати систему організації роботи, посилювати конспірацію, створили повноцінну службу безпеки, тобто вчилися відповідати викликам.

«ОУН перетворилась у повноцінний визвольний рух із усіма атрибутами держави. Вплив ОУН серед населення зростав. Люди бачили, що лише ця організація може протидіяти більшовикам. Спрацював ефект доміно, коли аполітичних людей це заставляло ставати націоналістами», – наголосив історик Микола Посівнич.

Після «Процесу 59-ти» були наступні. Радянські органи продовжили масове винищення українських націоналістів, свідомих українців. Працівники НКВС намагалися проникати в ОУН, шукати свою агентуру.

«Радянська влада проводила радянізацію, ліквідувала громадське життя і насаджувала більшовицьку ідеологію. Лишилась тоді Греко-католицька церква і ОУН. І, щоб показати радянську силу, проводились публічні процеси, великих було до 8. А це і «Процес 11-ти», 29 жовтня 1940 року, «Процес 59-ти», «Процес 39-ти» у Львові проти діячів ОУН, були такі процеси у Тернополі і Києві. Майже 10% населення Західної України були засуджені», – каже історик Микола Посівнич.

У червні 1941 року, перед приходом у Галичину німецьких військ, НКВС провів масові розстріли політичних в’язнів у всіх тюрмах. Лише протягом кількох днів червня у тюрмах вбили понад 20 тисяч людей. З лютого 1940 року до червня 1941-го були чотири великі депортації населення. Сьогодні дослідники говорять, що у період з 1939-го до червня 1941-го постраждали понад 300 тисяч людей у Західній Україні.

Більше цікавих новин читайте на сайті - ОGLAVNOM.COM.UA



Будьте первым, кто оставит комментарий!

    Добавить комментарий

    Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *